У новому епізоді, записаному в межах МОТ, ми говоримо про його новий етап — аудіосвітловий артпроєкт «Примарна поезія [Київ]» іспанського митця Пабло Вальбуени. 10–12 листопада він реалізував його в Києві спільно з командою don’t Take Fake. Подію презентує одна з найбільших європейських криптобірж з українським корінням — WhiteBIT.Три знакові пам’ятники перетворили на інсталяції, в яких пульсації світла синхронізували з голосами 11 важливих українських поетів та поеток, які зачитали 40 власних віршів. Більше про проєкт читайте в нашій спецтемі.У цьому подкасті, який виходить за підтримки WhiteBIT, ми говоримо з куратором поетичної частини «Примарної поезії» — українським поетом та перекладачем Остапом Сливинським як про українську поезію загалом, так і про відібрану спеціально для проєкту.За його словами, попри те, що вірші звучатимуть на просторих площах, вони «геть не є майданними, а радше камерними й інтимними». Кожна з цих поезій — свідчення воєнного часу, яка водночас документує події сьогодення і служить реальними доказами злочинів росіян.Також говоримо з Остапом про конкретні трансформації, що відбулися з українською поезією після 2014 року: її функції, форму, авторів і чи легко розуміти її читачам за межами України.

Понад сто років тому бельгійці, німці, французи та британці розвивали економіку Донбасу. Зрештою, так зародилися нові поселення Остгейм, Лібенталь, Нью-Йорк, Блюменфельд, Бунге, Марієнталь, а на карті з’явилася і Юзівка, яку заснував британський підприємець Джон Г’юз і яку пізніше перейменували в Донецьк.Режисер документального фільму «Євродонбас» (у прокаті з 21 вересня) Корній Грицюк досліджував метаморфози рідного регіону й виявив, що, наприклад, кінотеатр у Лисичанську збудували раніше, ніж у Києві, а рівень життя був значно кращий, ніж у будь-якому іншому регіоні України.У цьому епізоді говоримо з Корнієм про культурний, економічний, релігійний вплив Європи на Схід України, як вдалося зняти Донецьк після 2014 року та як Володимир Зеленський майже зіграв президента в дебютному фільмі Грицюка.

Перший професійний український театр відкрився 1882 року в Кропивницькому. Заснував його письменник і режисер Марко Кропивницький. Долучилися до процесу й драматурги Іван Карпенко-Карий і Михайло Старицький, актори Микола Садовський, Панас Саксаганський і Марія Заньковецька.Це сталося завдяки перегляду в 1881 році пункту Емського указу про заборону україномовних п'єс — їх дозволили ставити, хоч і після показів аналогічного репертуару російською. Втім, вистави «театру корифеїв», як згодом назвали трупу Кропивницького, стали популярнішими за імперський театр і збирали аншлаги в Москві та Санкт-Петербурзі.Попри заборони й неможливість розширювати репертуар, український театр розвивався, а до розвитку української драматургії у різний час долучалися Леся Українка, Іван Франко та Панас Мирний.Ще одна важлива подія — у 20 сторіччі, напередодні закручування гайок у СРСР, з українським театром сталися авангард, Микола Куліш та Лесь Курбас.Але що саме для українського театру зробили всі вищеперераховані, що відбувалося в Україні з театром у радянські роки та у ті самі 1990-і? Чому в 19 сторіччі українським трупам було годі й мріяти про постановки творів Шекспіра і як так вийшло, що на українській театральній сцені Нео з «Матриці» показали задовго до сестер Вачовскі?Про все це у подкастіі DTF Magazine розповідає мистецтвознавиця й театральна критикиня Ірина Чужинова.Інші подкасти DTF Magazine: ⁠donttakefake.com/podkasty-dtf-magazine/⁠

З різних причин протягом тривалого часу левова частка жанрової літератури на українському ринку імпортувалася з Росії. А україномовні автори белетристики писали російською, щоб мати більший комерційний успіх. Та протягом 2010-х українська, а головне україномовна жанрова література наростила м’язи й щороку пропонує щонайменше кілька десятків якісних книжок. Серед них точно знайдеться дві-три в жанрі фентезі. Саме про цей жанр літератури ми й поговоримо в новому випуску спеціальної серії подкастів DTF Magazine, присвяченому феноменам української культури.То яке воно — українське фентезі? З чого починався цей жанр в Україні, хто його формує нині, чому свого часу українське фентезі було переважно російськомовним і як позбулося цього. І як так сталося, що сліди фентезі можна знайти навіть у нефентезійних Жадана та Андруховича.Про це й не тільки розповідає письменниця, авторка фентезі-романів «Дім солі» та «Лазарус», а також співзасновниця проєкту українських письменниць-фантасток «Фантастичні talk(s)» Світлана Тараторіна.

У 19 сторіччі у Харкові видавали «Енеїду» Івана Котляревського, до того — Сковорода присвячував цьому місту свої «Харківські байки», на початку 20 сторіччя сюди переїжджали київські та дніпровські поети й письменники, бо все найцікавіше відбувалося саме в Харкові. До речі, український інтелектуал, мовознавець, літературознавець та харківʼянин Юрій Шевельов виділяв чотири Харкови. Третій, за його словами, був Харковом «Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового "Березоля", виставок АРМУ в залях колишнього манастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безумудерзання. Третій Харків, Харків нашої молодої молоді». Ким були люди, що формували Харків, у що вони вірили, чого хотіли і яким бачили місто, та як їм вдалося зробити його справжнім культурним феноменом, який вплинув на українську культуру загалом? Про це у новому епізоді нашого подкасту говоримо з літературним критиком, літературознавцем та науковим співробітником Харківського ЛітМузею Євгенієм Стасіневичем. Він до того ж вважає, що уже встиг відбутися і пʼятий Харків, і ми перебуваємо десь на початках зародження шостого. ▫️ Цей епізорд записано в межах проєкту МОТ. Що таке MOТ?«Модуль Тимчасовості» — новий тимчасовий культурний простір у Києві від команди don’t Take Fake. У двоповерховій конструкції, збудованій з 27 контейнерів-модулів, протягом трьох місяців (з 17 лютого до 14 травня) відбуватиметься виставка за участі 28 художників з 10 країн та серія спеціальних подій. У такий спосіб команда хоче продемонструвати, що в Україні навіть під час війни можливі масштабні культурні проєкти, а також зібрати кошти на відновлення культурних інституцій, які постраждали внаслідок російської агресії. Докладніше — в нашому спецпроєкті https://donttakefake.com/don-t-take-fake-predstavlyaye-mot/

Українська драма «Памфір» стала подією прокату. В центрі сюжету — історія про колишнього контрабандиста, якому знову доводиться звернутися до криміналу через проступок сина. Сюжет розгортаються посеред Карпат, а кульмінацією стає свято Маланки, що має особливе значення на Буковині. Ще у 2013 році режисер «Памфіру» Дмитро Сухолиткий-Собчук випустив документальну стрічку «Красна Маланка» про його святкування. Тож знання традицій регіону та розуміння контексту дозволили режисеру уникнути банальностей у «Памфірі», та показати Маланку без кліше та гламуризації. В новому епізоді подкасту DTF Magazine, говоримо з Дмитром про комерціалізацію народних свят, українських прикордонників та як подивитися на Карпати під новим кутом.

Другий фільм — виклик для режисера. Особливо, після успішного дебюту. В Україні ще однією з проблем на шляху до другого фільму стає фінансування — особливо у часи війни, коли державна підтримка відсутня і доводиться звертатися по допомогу у європейські кінофонди. Втім, обидві перешкоди не завадили режисеру хіта «Мої думки тихі» Антоніо Лукічу завершити нову трагікомедію «Люксембург, Люксембург», яку почали знімати у 2021 році.Його новий фільм — історія про братів-близнюків (Аміль та Раміль Насірови з «Курган&Агрегат»), які їдуть до Люксембурга на пошуки батька. Прем’єра фільму відбулася на другому за важливістю конкурсі Венеційського кінофестивалю «Горизонти», а українську прем’єру організували в Близнюках на Харківщині, рідному селі Насірових.В цьому епізоді говоримо з Антоніо Лукічем про виклики другого фільму, маму як головну критикиню, кастинг автомобілів на метро Лісова та яким би міг бути голлівудський ремейк «Моїх думок тихих».

2014 року Україна гучно заявила про себе на міжнародних кінофестивалях з німою драмою «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, яка здобула більш ніж 50 нагород на різних кінооглядах. Далі ледь не щороку на фестивалях так званої великої трійки — на Берлінале, у Каннах і Венеції — відбувалися прем’єри українського кіно.2022 року на Каннському кінофестивалі показали два українські фільми: «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука та «Бачення метелика» Максима Наконечного, а у Венеції прем’єрували «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча (режисер хіта «Мої думки тихі»). Що вже казати про Берлінале, на якому не лише показували наші стрічки («Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, «Це побачення» Надії Парфан, «Ми не згаснемо» Аліси Коваленко та інші), а й кіно про нас («Суперсила» Шона Пенна, «В Україні» Томаша Вольського та Пйотра Павлуся).Ми зустрілися з режисером, сценаристом і співзасновником продакшен-компанії Tabor Максимом Наконечним через рік після каннської прем’єри його дебютного ігрового фільму «Бачення метелика», історії про аеророзвідницю, яка повернулася додому з російського полону.У цьому епізоді нашого подкасту про українське кіно на найважливіших кінофестивалях світу говоримо про крінж від нескінченних овацій, фестивальну елітарність та про те, що дає авторам фільмів перший показ на кіноогляді класу «А».Також читайте більше про фільм у нас на сайті: ▫️ Що писали критики та іноземні медіа про «Бачення метелика» https://donttakefake.com/bachennya-metelika-shho-kazhut-kritiki-pro-debyutnu-dramu-maksima-nakonechnogo/▫️ Наше інтерв'ю з виконавицею головної ролі у «Баченні метелика» Ритою Бурковською https://donttakefake.com/aktorka-rita-burkovska-mi-nosiyi-inshoyi-kulturi-j-ne-mozhemo-grati-yak-vchiv-stanislavskij/▫️Інтерв'ю з режисером фільму Максимом Наконечним напередодні прем'єри в Каннах: «Цей фільм — пошук орієнтиру для травмованого війною суспільства»https://donttakefake.com/hochetsya-buti-superagresivnim-ale-ne-varto-rezhiser-maksim-nakonechnij-pro-uchast-u-kannah/